«Коріння Донбасу в Україні, а не в «русском мире» (світова преса)

Литовський експолітик, аналітик і заступник голови маріупольської неурядової організації «Донбаські ворота» Альвідас Мядалінскас нагадує в статі для «Атлантичної ради» про дії Росії на території України за останні шість років і пише про російські претензії на територію більшої частини України, яка, за версією Володимира Путіна, завжди належала до корінних російських земель.
Автор наводить приклади теперішньої російської риторики щодо Донбасу, а саме промову Путіна у квітні 2014 року після анексії Криму, коли він заявив, що Донбас «ніколи не був українським» і що у 1920 році він потрапив до складу Україну «бозна чому».
Ба більше, президент Росії нещодавно, під час щорічного медійного марафону у грудні 2019 року, висловив схожі думки, називаючи Донбас «споконвічними російськими землями, що ніколи не мали нічого спільного з Україною».
Автор зазначає, що схожі заяви не відповідають історичній правді, бо українці присутні в Донбасі вже декілька сторіч, а регіон має давні європейські зв’язки. Ці факти зводять нанівець кремлівські спроби зобразити Донбас як частину споконвічних російських земель.
Далі йдеться про історію регіону, який колись називався «Диким полем» і служив як межа між слов’янськими і тюркськими народами. Наприкінці XVI століття влада Речі Посполитої дозволила українським козакам оселятися в регіоні аж до річки Дон. У XVIII столітті відбулися чергові міграційні хвилі в регіоні.
Більшість поселенців були українці, проте було багато інших етнічних груп – росіяни, румуни, серби, угорці, німці, а також кримські греки. Вже тоді теперішній Донбас був одним з найбільш космополітних регіонів Російської імперії.
Автор пише про історично значні події XIX століття під час індустріальної революції, які сприяли масивному розвитку Донбасу завдяки багатству на ресурси. У пошуках нових можливостей, багато європейських промисловців перетворили регіон на важливий європейський хаб економічного розвитку.
Ці промисловці також заснували чимало міст, серед них найважливіше – Донецьк, заснований британським металургійним магнатом Джоном Юзом. Цікаво, що у 1869 році засноване поселення було названо на його честь – Юзівка.
Натомість Луганськ, столиця нинішнього угруповання «ЛНР», була заснована ще у 1795 у вигляді двох фабрик, які були споруджені британцем Чарльзом Ґаскойном та німцем Ґуставом Гартманом. Також було багато інвестицій з Франції, Італії, США та особливо Бельгії, для економіки якої Донбас був значною складовою.
У 1897 році проведений царський перепис населення показав, що на той час регіон був переважно оселений українцями, що зводить міркування Путіна нанівець. Згідно з переписом, частка українського населення становила 68,9%, тоді як російського – 17,3%.
Ці факти маловідомі в Україні та за кордоном, зазначає автор. Навіть якщо робляться зусилля для усвідомлення фактів, вони дедалі повністю перебувають у тіні російськоцентричної версії.
У зв’язку з подіями XX століття регіон зазнав глибоких змін. Багато українців стали жертвами Голодомору у 1930-х років, а масштабні міграційні хвилі в регіон з усього СРСР відбувалися вже з 1920-х.
Під час русифікації Донбасу було завдано сталіністською владою чимало націлених репресивних ударів проти неросійського населення. Більше за всіх постраждало українське населення, бо було найбільшим. Також грецькі, німецькі та польські населення були спустошені, місцеві назви замінені на російські.
Ці заходи знищення історії Донбасу виявилися успішними, бо після 1991 року Донбас служив бастіоном російськомовної України, маючи своєрідну радянську ідентичність.
Автор наголошує, що ці події не зробили війну неминучою. Проте він критикує незалежну Україну за те, що приділяла мало уваги Донбасу, лишаючи його під впливом Партії регіонів. Проте без кремлівського втручання мало що свідчило про зародження збройного конфлікту.
Автор підсумовує, що Путін зміг використати незнання про українську історію Донбасу для просування ідеї про його належність до «русского мира», експлуатуючи демографічні зміни у XX столітті та ігноруючи попередню історію етнічно змішаного регіону з переважною часткою українського населення.
Насамкінець стаття підкреслює, що справжня історія Донбасу свідчить про його глибокі зв’язки з Європою та Заходом. Просування цієї інформації може запобігти російській маніпуляції, яка є частиною гібридної війни, та сприяти реінтеграції окупованих територій з рештою України.




Англійськомовна газета Kyiv Post розглядає низку кандидатів на посаду голови НБУ. Автор Тімоті Еш нагадує про відставку першого липня голови Нацбанку Якова Смолія, який заявив, що був під нещадним політичним тиском. Далі автор пропонує до уваги список потенційних кандидатів на важливу посаду.
Катерина Рожкова
Чинна перша заступниця голови НБУ на практиці керує установою, поки парламентом не буде призначено нового голову. Непопулярна серед банкірів фінансового істеблішменту за те, що закрила багато їхніх кишенькових банків. На жаль, представники цього клубу «старих хлопців» досі дуже добре представлені у Раді, що означає, що скоріш за все захочуть призначити будь-кого, лишень аби не допустити призначення Рожкової. Рожкова показала себе як здатна та уміла технократка, яку поважають у Нацбанку та серед міжнародних фінансових установ і на ринку. За словами автора, перебування на посаді Рожкової було б дуже добрим сценарієм для ринку. Питання полягає в тому, чи залишиться вона на посаді першої заступниці у разі призначення як голови людини, яка не є прихильником НБУ та ринку.
Владислав Рашкован
Палкий та знаний реформатор з великими намірами. Він і надалі буде боротися за реформи НБУ, що означає, що не буде призначеним на посаду голови. Імовірно йому перешкоджатимуть ті ж сили та інтереси, що хочуть не допустити обрання Рожкової. Автор міркує, що Рашкован певно готується до великої трансформативної ролі в майбутньому.
Дмитро Сологуб
Заступник голови та провідний економіст НБУ є умілим технократом та економістом. Він швидко обійняв посаду заступника і МВФ розгладав би його гідною заміною для Смолія і Рожкової. Трохи більші шанси, ніж у Рашкована, але це далеке малоймовірне припущення.
Володимир Лавренчук
Колишній голова правління банку «Райффайзен Банк Аваль», який був фаворитом для заміни Валерії Гонтаревої, але ні він, ні Петро Порошенко не були тоді готові до цього. Автор вважає, що Лавренчук тоді втратив свій шанс та вже не захоче посади. Ринок би схвалив його кандидатуру, але Рада навряд чи.
Олександр Данилюк
Колишній міністр фінансів та ексголова Ради національної безпеки і оборони. Визнаний реформатор, має довіру міжнародних фінансових установ та ринку. Пізній додаток до списку кандидатів на посаду. Покинув РНБО у настільки бурхливій битві, що автор не думає, що президент Володимир Зеленський захоче його повернути, і Рада навряд схвалить. Також автор сумнівається, що політичні здатності Данилюка підходять до посади голови НБУ.
Автор пише, що найбільші шанси для втішення МВФ у призначенні на посаду Рожкової, Рашкована, Лавренчука, Сологуба або Данилюка.
Далі йдеться про інших кандидатів, які були згадані.
Колишній прем’єр Арсеній Яценюк міг би стати компромісом між двома сторонами. Проте автор сумнівається, що Зеленський захоче найняти політичного конкурента і що влада схвалить кандидатуру. Він міг би стати надто незалежним, не дотримуючись президентської лінії. Має віру у реформи та є здатним економістом із досвідом у Нацбанку, де короткий час працював головою.
Далі йдеться про висування у кандидати Сергія Круглика, який став новим фаворитом та підтримується старим банківським істеблішментом. Автор відкидає звинувачення в свій бік щодо підтримки цього кандидата. А також шкодує, що Круглик став улюбленцем, оскільки не йде в зрівняння зі Смолієм чи кандидатами, що були названі вище. Ба більше підтримується такими суперечливими фігурами як Сергій Льовочкін та Дмитро Фірташ.
Кирило Шевченко
Голова «Укргазбанку» був фаворитом Зеленського ще минулого тижня, але очевидно вже ні, хоча автор не знає чому.
Богдан Данилишин
Голова Ради НБУ та «постійне більмо в її оці». Просував альтернативний макроекономічний порядок денний слабшої грошової політики, більш конкурентноздатної валюти та відносин з МВФ у стилі «все або нічого». Ймовірно, що Рада би його схвалила. Створив би проблеми з МВФ, чинною Радою НБУ та ринком, пише автор.
Ігор Уманський
Прослужив на посаді міністра фінансів всього близько 30 днів. Був найнятий Зеленським, проте автор не думає, що після досвіду з Міністерством фінансів буде схвалений на посаду голови НБУ. Натомість він підходить для промислового та банківського лобі, тобто отримав би підтримку Верховної Ради.
Автор розмірковує, що теперішня Рада НБУ буде й надалі протидіяти слабшій грошовій та валютній політиці та розгортати банківські реформи, які імовірно підтримували б Данилишин, Круглик, Уманський і навіть Шевченко. Питання ще в тому, як довго Рада НБУ зможе терпіти надзвичайний тиск від нового керівництва, офісу президента, парламенту та банківсько-промислового лобі. На думку автора, надія для Рожкової, Чурія, Сологуба та інших полягає у перемозі в США Джо Байдена та повернення реформаторського курсу в Україні.
Тімоті Еш підсумовує, що кадрове рішення щодо голови НБУ є критично важливим не лише для грошової та валютної політики, а й для реформ банківського сектора, оскільки голова НБУ має право підпису щодо керівництва та наглядової ради в усьому секторі. Тобто крута зміна у курівництві НБУ нестиме за собою вагомі наслідки для банківського сектору, завершує автор.





+ 0 -